смт. Червоногригорівка
На березі Каховського водосховища, річок Княжа, Ревун і Річище, поблизу залишків минулої краси України – Дніпровських плавнів – широко розкинулось мальовниче селище Червоногригорівка. Жителі забезпечують добробут своїх родин і держави, шанують святу землю своїх предків – козаків, чумаків, хліборобів, рибалок. Край цей має давню, цікаву й повчальну історію.
Місцевість здавна привертала увагу людей природними багатствами та вигідним місцеположенням. Про це свідчать численні знахідки епохи неоліту (приблизно ІV тис. до н.е.) – кам’яні сокири, наконечники стріл, скребла, крем’яні ножі, виявлені під час спорудження Каховського водосховища у перші роки його існування (50-і роки ХХ століття).
Пізніше тут зупинялися давні кочівники та землероби, про що свідчать результати дослідження без курганного могильника катакомбної культури (II тис. до н.е.), а також поселення доби пізньої бронзи з житлами - землянками. В межах селища знаходяться три скіфських кургани ІV- ІІІ ст. до н.е. - вірогідні поховання когось з кочової знаті. На території Червоногригорівки були виявлені також рештки поселення слов'ян - землеробів Черняхівської культури (ІІ-VІІ ст. н.е.).
Завдяки заселеності місцевості, що знаходилась близько до давнього торгівельного шляху "з варяг у греки" та природним особливостям Великого Лугу до нас дійшли свідчення давньої торгівлі : залишки грецьких амфор та піфосів, інші керамічні вироби, металеві знаряддя, предмети побуту кінця минулої - початку нашої ери.
В середині ХVІ ст. завдяки природним особливостям, географічному положенню та суспільно-політичним процесам о.Томаківка – (Буцький, Бучки) став місцем розташування Запорізької Січі, відомої в історії як Буцько -Томаківська Січ (сер. 60 рр. ХVІ ст. - 1593р.). Перший відомий козацький уход - місце поселень та промислів на "теренах сучасної Червоногригорівки українські історики датують І552 роком. Якщо ж виходити з того, що побудований князем Дмитром Вишневецьким в середині 50-х років ХVІ ст. замок на о. Хортиця не можна вважати козацькою Січчю (там ще не було Коша - козацької республіки), то на острові Томаківка знаходилась найперша відома Січ. Буцько-Томаківська Січ була не лише прихистком втікачів з поневоленої України та інших навколишніх земель. Вона стала місцем організаційного оформлення Запорізького козацтва-історичного феномену, який склав чи не найславетнішу сторінку історії українського народу. Саме у Томаківській Січі формувалася найкраща європейська піхота початку Нових Часів, непереможний малий флот, готувалися неперевершені майстри розвідки, диверсійних дій, раптових нападів, морських десантів, відчайдушних штурмів фортець та замків. Буцько-Томаківська Січ стала базою для морських та суходільних походів козаків під проводом гетьманів Івана Свирговського і Богдана Ружинського (Богданко), Якова Шаха й Івана Підкови, Богдана Микошинського й Матвія Кулаги. Січ стала вогнищем і базою першого в історії козацько-селянського повстання під проводом Криштофа Косинського у І593-І594 рр .Саме в цей час, скориставшись тим, що більшість запорожців „вигреблися” до Києва, а січовий гарнізон налічував близько 600 чол., військо кримського хана підійшло до Січі й обложило її. Не маючи змоги чинити довготривалий опір, вцілілі козаки таємно вночі на човнах покинули Січ, сховавши гармати й військовий скарб у таємних місцях в плавнях. Це відбулося у другій половині 1593 року, ймовірно у жовтні.
У грудні 1647 р., рятуючись від польських властей, чигиринський сотник Богдан Хмельницький разом зі старшим сином Тимошем та 15 козаками тікає до Запоріжжя й до 21 січня 1648 р. переховується на о. Томаківка (Буцьки), збираючи людей, зброю та спорядження для наступного повстання.
Протягом другої половини ХУІІ ст. острів Томаківка зберігав своє воєнно-стратегічне .значення, зокрема був базою постачання українсько-московських військ під час воєнних дій проти турків і татар, зокрема у І697-1698 рр. В цей час навколишня місцевість рясно вкривається запорізькими бурдюгами - найпростішими житлами козаків, які з певних причин не проживали на Січі. На землях, підконтрольних запорожцям, у другій половині ХУІІ ст. з'являються й зимівники. Зимівниками в Запоріжжі звалися невеликі хутори, при яких господарі тримали худобу, птицю, бджіл, інколи - рибні лови. Кожний зимівник складався з двох-трьох хат для людського житла й різних господарчих будівель. Хати будувалися з рубленого дерева, іноді з плетеного хмизу чи лози, обмазаної глиною. Дах вкривався очеретом. Хати ставилися серед великого двору, обнесеного тином або гостроколом. Отже, зимівник у ХУІІ - ХУІІІ ст. являв собою фактично село, хоча офіційно такий статус він дістав тоді, коли будувалася церква.
На землях, де раніше знаходилася Томаківська Січ, ще за часів Старої (Чортомлицької) Січі, тобто у другій половині ХУІІ століття, серед козацьких бурдюгів з'являється зимівник запорожця Черниша, від прізвища якого пішла назва річки Чернишівки, Чернишевського лиману, а згодом і селище Чернишівка. Історичні джерела свідчать, що місцевість ця – „древнейшее запорожское займище, старожитная козацкая местность”, тобто свого часу була займанщиною - земельною власністю, набутою правом першого заняття вільної землі. Це свідчення саме козацького походження Чернишівки - адже в історії України найбільше займанщина була розповсюджена у період Визвольної війни та „Руїни”, тобто у другій половині ХУІІ століття.
Після ліквідації Запорожської Січі з 1775 року більшість земель роздається російським дворянам - генералам, офіцерам, чиновникам. Люди, що проживали на них автоматично ставали кріпаками. Лише населені пункти, які на цей час були позначені на карті російського Генерального штабу отримали статус слободи. Стала слободою і Чернишівка – Красногригорівка. На сільських сходах удільні селяни обирали старост, сотських та десятських. Переважаючою формою повинностей був оброк, що передбачав більшу свободу господарської діяльності, порівняно з поміщицькими селянами.
Економічний розвиток сприяв зростанню духовному. Так, на початку XIX ст. коштом поміщиків Нечаявих за участю селищної громади була побудована Грігорієбогословська церква, при якій у 1808 році існувала церковно-парафіяльна школа, що налічувала від 20 до 35 учнів-хлопчиків. Пізніше, у 1830 році після побудови кам'яної Преображенської церкви Григорівка стала селом.
Назва селища неодноразово змінювалась. Якщо до кінця ХУІІІ ст. це була Чернишівка, то у першій половині XIX ст. - Григорівка. Народна традиція посилається до прізвищ великих землевласників Краснова і Григор'єва від синтезу яких і з'явилася не зовсім звична назва поселення. Інколи назву пов'язують з живописною, красивою ("красною”) місцевістю. В усякому разі, 2І травня 1880 року Григорівка остаточно була перейменована у Красногригорівку. Хоч на топографічних картах царських часів після цієї назви в дужках зазначалася й стара Чернишівка.
Прискорення темпів економічного розвитку Півдня України в другій половині XIX ст. сприяло зростанню селища. Особливо цьому сприяв початок у 1891 році видобутку марганцевої руди на Городищанській копальні, яка знаходилася в межах Красногригорівської волості. Акції підприємства належали не тільки російським, а й австрійським і бельгійським підприємцям. Руду добували вручну, вивозили спочатку баржами по річці Ревун до Дніпра, а пізніше, з 1904 року Другою Катерининською залізницею, Долінцево-Нікополь-Олександрівськ (Запоріжжя), яка проходила біля селища. 3 1907 року на базі Красногригорівського Родовища посилено розвивається рудня „Піролюзит” (Піролюзит - окремий сорт концентрату марганцевої руди, що містить понад 52% > марганцю). Ця високоякісна руда призвела до зменшення попиту на продукцію інших рудень, ряд невеликих копалень розорюється. На початку 1909 року в межах Красногригорівської волості функціонували рудні „Піролюзит” та „Городищанський”. Добування руди велося без врахування будь-яких природоохоронних моментів, широко використовувалася праця жінок та підлітків. Умови праці гірників і мийщиків руди були дуже важкими.
У 1913 році у зв'язку з швидким зростанням видобутку марганцю, Красногригорівка була адміністративно підпорядкована місту Нікополь і стала селищем.
Старовинний козацький край привертав увагу дослідників української історії. Наприкінці XIX - на початку XX ст. Красногригорівку тричі відвідував відомий письменник - знавець запорізького козацтва Андріан Кащенко. Часто відвідував селище основоположник наукового вивчення феномену Запоріжжя Дмитро Іванович Яворницький. Тут він вивчав пам'ятки січової старовини, збирав спогади й матеріали про минуле. Саме тут майбутній академік на початку 80-х років XIX століття записував розповіді Івана Гнатовича Розсолоди, „єдиного представника павшого Запоріжжя, сина запорізького козака Недоступа”, якому в той час було близько 116 років. Матеріали, зібрані у Чернишівці широко використовувались Яворницьким Д.І. при написанні трьохтомної „Історії запорізьких козаків” і праці „Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу”.
Буремні події першої чверті XX століття не минули теренів Красногригорівки. У 1905 році відбулися декілька виступів гірників та селян під проводом бувшого матроса Т.П.Деркача та шахтаря Ю.О.Пахуцького. У січні 1918 року тут було встановлено радянську владу, а вже на початку квітня того ж року підрозділи німецької та австро-угорської армій взяли під контроль міста й залізниці. У травні 1919 року в районі хазяйнували повстанці отамана Н. Григор'єва. У червні 1919 року частина місцевих заможних селян взяла участь в антибільшовицькому повстанні, яке швидко було придушене більшовицькими військами. Протягом І919-І920 рр. селище ставало місцем збройних сутичок різних сил: червоних, білих, махновців. Перехід до мирного життя став можливим лише з 1921 року.
У міжвоєнний період Красногригорівка значно зросла. Саме в цей час на хвилі українізації наприкінці 20-х років селище одержало свою нинішню назву – Червоногригорівка. Неодноразові адміністративно-територіальні новації призводили до того, що селище то підпорядковували Нікопольській міськраді, то створювали Червоногригорівську волость то намагалися підпорядкувати його Томаківському району. Нарешті, згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР від 22 жовтня 1938 року, ряд населених пунктів було об'єднано у нове шахтарське місто Марганець. Із складу селища Червоногригорівка туди потрапили Городище й Острів.
У 1953-1956 рр. споруджується Каховська ГЕС й Каховське водосховище. „Рукотворне море” дало значний поштовх соціально-економічному розвиткові селища, і в той же час створило поки що невирішиму екологічну проблему, знищило безцінний світ Дніпровських плавнів, завдало нищівного удару рибальству, тваринництву й городництву.
Під водою опинилася частина вулиць, жителі яких мусили переселятися й будувати житла на інших вулицях. Затоплені були й залишки православного храму.
Розквіт Червоногригорівки припадав на другу половину 70-х років XX століття. Саме в цей час в селищі діяв ряд районних закладів: лікарня й поліклініка, бібліотека для дорослих і дітей, музична школа, будинок дитячої творчості, будинок побуту, районний і колгоспний будинки культури, літній кінотеатр. В середній та початковій школах навчалося понад 1000 учнів. Базовим господарством був колгосп „Дніпро”.
Після блаженства „частого” та потрясінь „перебудови” в незалежній Україні селище Червоногригорівка завдяки праці й підприємливості жителів знову стає окрасою району. До історичних пам’яток належать : братська могила № 601, Меморіал Слави.
До пам’яток природи місцевого значення відносяться «Нікопольські плавні», площа яких складає 3,7 га, територія заповідника представлена рослинністю паркового типу: тополя чорна, іва біла, в’яз, берест. Вздовж берега і на мілководді збереглась рослинність болотного типу.
Дмитрівський старостинський округ
На півночі Причорноморської низовини у 1857 році було засновано село Дмитрівка. Після Кримської війни селяни з Бессарабії прийшли на ці землі та посилилися тут назавжди. Ці люди були по національності росіяни, вихідці із Курської губернії, Російської імперії, з села Дмитрівка. Вони були переселені в Бессарабію в період царства Катерини ІІ.
Село мало 1500 десятин землі. Жили с початку в землянках та полуземлянках. Потім почали будувати глибинні хатинки, використовуючи для цього глину, солому, очерет, хмиз. За 50 років село зросло з 87 до 400 дворів. По статистичним даним у 1925 році в селі Дмитрівка налічувалось 490 домогосподарств з чисельністю населення 1639 чоловік.
У 1857 році на півночі Причорноморської низовини було засновано село. Після Кримської війни селяни з Бесарабії прийшли на ці землі та поселились тут назавжди. Вони жили громадою, були вільними та незалежними. Один за одними сюди приходили люди, зупинялися в глибокій балці, а навколо розкинулась хвиляста степова рівнина. Лише кургани порушували її одноманітність.
Це були люди за національністю росіянами, вихидці з Курської губернії Російської імперії, із села Дмитрівки. Вони були переселенці в Бесарабію в період царювання Катерини ІІ. Першими прибульцями за свідченнями старожилів були Кузалов Ілля і Голубенко Ілля. Вони та інші переселенці заснували село, яке назвали Дмитрівка (як і їх рідне село в Курської губернії). Село мало 1500 десятин землі. Селяни села не були кріпаками. Біля села тяглися безкраї цілинні землі, родючий чорнозем. Це сприяло заняттю хліборобством. Але новосельці зайнялися головним чином вівчарством і виноградарством. Продукцію за безцінок здавали купцям. Жили спочатку в землянках і полуземлянках. Потім почали будувати глинобитні хати, використовуючи для цього глину, солому, очерет, хмиз. За 50 років виросло з 87 до 400 дворів. У 1913-1914 рр. у Дмитрівці Борисівської волості було однокласне училище з чотирма відділеннями (церковно-приходська школа). У школі навчалось близько 80 дітей заможних батьків з селян.
З плану Катеринославського повіту видно, що село належало лейб-гвардії сержанту Дмитру Іларіоновичу Олексієву, дісталася йому з відступлення від прапорщика Пареневського, колишнього Запорізького старшини. До 1925 р. школа розташовувалась у двох будівлях: «зелена» школа-корпус № 2, її завідуючим був Хайкин Петро Михайлович (зараз ця будівля церкви, до цього там було Дмитрівське сільпо, ще раніше-сільська рада); «червона» школа – корпус № 1(частина будівлі сучасної школи ), нею завідував Обновленський Олександр Іванович (помер в м. Марганці у 1933р.). В культурному відношенні с. Дмитрівка була відсталим селом. В селі була одна церква, п’ять пивних і казенна лавка. Зразу після богослужіння у церкві, куди ходили майже усі мешканці, чоловіки йшли в пивні, напивалися і влаштовували кулачні бої. Це були своєрідні розваги, на які збирались мешканці села.
До 1915 р. не було свого фельдшера, за медичною допомогою доводилося ходить пішки або добиратися на конях у Томаківку. Усіма торговими справами відав купець Степан Бредніков, у якого усі селяни були тоді боржниками.
У 1917 р. дмитрівці приймали активну участь у боротьбі за встановлення влади рад. Разом з селянами сусідніх сіл громили маєтки поміщиків Савело, Нечаєва, Бабушкіна, Ужви. У роки громадянської війни багато дмитрівців служили в Червоній армії, боролись з білогвардійцями, «бандами» Махно, Марусі. Керував цією боротьбою відважний матрос Середа. Тоді загинуло 42 людини з села. Серед них: Бредіхін Степан Андрійович, Кірюшкін Константин, Касьянов Федір Михайлович, Сотніков Павло Микитович, Лебедєв Савелій Фоміч, Буравльов Павло Тимофійович, Полянський Степан Петрович, Горун Пилип та інші. Після закінчення громадянської війни селяни боролись проти «кулаков» - Полянського Петра Онуфрієвича, Полянського Федора Павловича, Воронкіна Федора Тихоновича. У селі тоді було 15 кулацьких господарств, 20 % селян були без землі і працювали по найму. Для боротьби з кулачеством був створений комбед (комітет бідноти) на чолі з Сотніковим Микитою і Полянським Арсенієм.
За статистичними даними у 1925 р. в с. Дмитрівка було 490 господарств з чисельністю населення 1639 людини. Був тепловий млин і крупорушка, яка належала кулаку Воронкіну Михайлу Тихоновичу; 4 вітряних млини, власниками яких були Сотніков Дмитро, Ванін Василь, Савченко. Боротьбу з кулачеством вели й більшовики. Більшевицька партячейка була створена у 1920 р. Її першим організатором був Блєдний Прокофій Пилипович. З 1920 по 1928 рр. партячейка налічувала в своїх лавах 9 людей: Полянський Федор Михайлович, Наріков Єлісей Пантелєєвич, Аверков Микола Прокопович та інші.
У 1923 р. в Дмитрівці була створена перша комсомольська організація. Історія колгоспного руху села починається з 1922 року, коли кілька сімей спробували створити колгосп, який назвали «Незаможник». Першим, хто вступив у колгосп були: Голубенко Петро Федорович, Касьянов Дмитро Андрійович, Зубарев Терентій, Бредихін Арсеній та інші. Артіль проіснувала до 1926 р. До суцільної колективізації у селі бідняки намагались створити артіль «Зелений луг», артіль «Червона армія», але як і « Незаможник» вони були економічно безсилі й припинили своє існування. В часи суцільної колективізації у селі були створені три колгоспа: «Більшевик», ім. Калініна і «Незаможник». Це було у 1931 році. Колективізація проводилась в умовах загострення класової боротьби: розтягувався по домівкам сільгоспінвентар, відводився скот з колгоспних конюшен, влаштовувався саботаж з виконання робіт. Актив сільської бідноти, партійна організація боролись з впливом кулачества. Партячейка до цього часу налічувала 15 людей. Це були комуністи - голова сільської ради Зубарев Іван Єфимович, секретар парторганізації Мельниченко Григорій Єгорович, комуністи Гуров Микола, Жураков Іван Полікарпович, Касьянов Єгор Романович та інші. Архів села: Касьянов Дмитро Андрійович, Бредіхін Арсеній, Касьянов Борис.
До 1932 року у селі функціонувала початкова школа, а з 1932 р.- семирічна. У селі побудували будівлю клуба, пологовий будинок. У 1932 році закінчилася колективізація. У селі продовжували працювати три колгоспи: ім. Хрущова, «Більшовик», ім. Калініна. На колгоспних полях з’явилися трактори, комбайни, косарки. Пам’ятають старожили той день, коли у селі з’явився перший трактор - «Форд». Першим трактористом був Данильченко Анатолій. Це було справжнє свято для мешканців. На тракторі закріпили червоний флаг, причепили один за одний до трактора два вози,п осадили до них дітей і їздили по вулицям села. Противники колгоспного ладу дуже були розлючені цим.
Кулаки організували вбивство комуніста Гурова. Мирна праця дмитрівців була перервана у 1941 році війною. На захист Вітчизни з Дмитрівки пішли 96 людей. Смертю хоробрих загинули секретар парторганізації Мельниченко Григорій, комуністи-офіцери: Масленюк Олександр Єгорович, Полянський Микола Антонович, Аверков Микола Феофанович, Буравльов Іван Павлович, рядовий Рожков Степан, рядовий Воробйов Андрій та багато інших.
Молодь фашисти вивозили в Німеччину на роботи. З села було вивезено близько 30 людей. Назад повернулося мало хто. Серед них: Полянський С.Г., Гнезділов С.І., Касьянов В.А., Гнезділова Віра. Фашисти встановили в селі свої порядки. Регулярно зганяли мешканців села на різні роботи: будувати дороги, ремонтувати мости та інше. За відмову працювати на окупантів жорстоким тортурам піддавали комсомольців Касьянову Марію Афанасіївну і Переверзева Степана Петровича, а потім їх розстріляли.
Після переможного завершення війни селяни приступили до відновлення господарства. З війни повернулося 36 людини. Роботи було дуже багато. Потрібно було визволити поля від рештків війни (споряди і ін.) Техніки ніякої не було. Орали на коровах, а де і на людях. У 1946 році було тяжко, не вистачало продуктів, вдягнені були хто в що: шили одяг з палаток, тканини парашутів. Хто де що міг добути, з того й шили одяг. Але людям, переживши таку страшну війну, це здавалось просто тимчасовими труднощами. Все це було подолано. У 1950 р. три колгоспи були об’єднані в один - колгосп ім. Хрущова. Головою був Ткаленко Григорій Олексійович. З ім’ям цієї людини пов’язано дуже багато змін в житті села. Колгосп зміцнів, колгоспники працювали сумлінно, підтримувалася на високому рівні трудова дисципліна. Було багато техніки: тракторів, комбайнів жаток, сівалок, віялок, молотарок. У 60-і роки в будинках селян з’явилось електрика. Діяв цегельний міні-завод, молочно-товарна ферма, свиноферма, побудували млин. Дмитрівська школа з 1948 року стала середньою, у ній навчалось більше трьох сотень учнів. Відбулися зміни в організаційному житті колгоспників. Дмитрівка була приєднана до Червоногригорівки в один колгосп «Дніпро». Головою колгоспів в різний час були: Трясак, Яковенко, Олійник, Зав’ялов, Письменний, Помазанський, Церцек. У 1989 році Дмитрівка відділилась від Червоногригорівки і утворили свій колгосп – «Росія», головою став Карпук В.Я.
У 70-80-і роки Дмитрівка стала гарним селом, з населенням вісімсот людей. Тут працювала лікарня з пологовим відділенням, будинок культури (побудований у 1965 р.), функціонувала аптека, ветеринарний пункт, три магазини (промтовари, продуктовий, господарський), працювала баня, у будинку культури була стаціонарна кіноустановка (кіномеханіком був Зубарев В.А.).
В селі діяв водопровід. До 1991 року усі вулиці села були заасфальтовані. У 1993 році в селі вступила в дію пекарня (в будівлі колишнього млина), було придбано сучасне обладнання, працювала олійниця. У 1999 році після реформування АПК колгосп «Росія» зупинив своє існування. На його базі було створено два господарства: суспільство з обмеженою відповідальністю «Олімп» (директор Бредіхін В.Н. - колишній випускник сільської школи).
З 1978-1979 уч.роки школа стала восьмирічною. Багато директорів очолювали її в різні часи: Мусиєнко К.Ф., Касьянов І.Р., Белаш Л.Н., Буцикіна Г.Ф., Голубенко С.П., Мингалева Л.Н., Гнезділова Н.І., Ферберт Н.В. З 2000 р. директор неповної середньої загальноосвітньої школи - Терещенко І.М.
З 1995 року головою Дмитрівської сільської ради була обрана Довгань А.М. У різні часи сільську раду очолювали : до війни Нариков Євтєй Пантелєєвич; після війни: Зубарев Іван Єфимович, Сидоренко Софія Йосфовна, Яружна Лариса Миколаївна, Марченко Микола Борисович, Сотнікова Зинаїда Іванівна.
Справжніми майстрами своєї праці відомими людьми стали мешканці нашого села. Це : Рудь Людмила Іванівна - агроном-садовод, нагороджена орденом Леніна; Бойченко Іван Петрович - комбайнер, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора; Сотнікова Зінаїда Іванівна - директор приватного підприємства «Оазіс», нагороджена орденом княгині Ольги.
У 2000 р. замість ООО «Олімп» було створене приватне підприємство «Гермес» (генеральний директор Бульба В.І., виконавчий директор Косих В.В.) У 2005 р. від ПП «Гермес» відокремилось і було створено ПП «Агро-Дніпро-Нікополь» (директор Вінников В.І.) У 2005 р. в школі була приведена в лад автономна газова котельня.
Придніпровський старостинський округ
Там, де була Микитинська січ, відставний запорізький козак по імені Микита спорудив човни і перевозив людей із одного берега Дніпра та протилежний. Так став діяти Микитин перевіз. Згодом біля Микитиної хати, де він проживав, почали споруджувати свої оселі інші поселенці
Поступово виникло поселення, де тепер вулиця Дідика в м.Нікополі. Тоді воно називалося містечко Слав”янськ.
У 1774 році царські російські війська розгромили Турецькі війська і відігнали їх аж до Криму. Але небезпека приходу у наші краї турків залишилася. Для захитсту українських земель було вирішено у нашій місцевості створити нові поселення людей. Отож тоді за наказом командуючого Потьомкіна у наш край привели дві сотні солдат. Одну сотню розмістили по той бік Дніпра, де тепер села Кам”янка та Знам”янка, а другу сотню поділили по 50 солдатів і розмістили одну групу на території Новопавлівської кручі , а другу групу де тепер розташоване селище Червоногригорівка.
Для солдат були споруджені хати-мазанки.Отож 50 хат було споруджено на Новопавлівській кручі біля Запорізького кладовища. Тоді ж, до тих солдатів були доставлені дівчата.Щоб прискорити весілля відставних солдат, один з командирів оголосив наказ хлопцям покласти свої шапки до купи. Взяв палицю ,перемішав шапки та запропонував дівчатам вибрати собі одну.Так дівчата вибрали собі наречених В той же день піп повінчав всі пари , і вже подружжям молоді розходилися по своїх хатах.Так сталося перше поселення -Новопавлівка.Серед тих перших жителів Новопавлівки були в основному чоловіки –росіяни а жінки-українки.Їх прізвища були Воробйов,Пашков,Прозоров, Степанов, Храмов,Шев”яков,Сисоєв, Астахов, Борисов, Васильєв та інші російські прізвища.У перші роки жителі Новопавлівки займалися землеробством, риболовством.
Поступово кількість селян зростала і село розширювалося на північ від Дніпра.З”явилися у селі нові жителі із числа українців : Ляшенко, Бабенко, Ткаченко, Ястреба,Забуга, Мельник, Пилипенко.Окремим односельцям вдалося розбагатіти,згодом вони стали куркулями, а інші розорялись, ставали бідняками і батраками.
У ХІХ сторіччі на півострові річки , між селами Новопавлівка та Червоногригорівка, став проживати відставний офіцер по прізвищу Нечаєв.У його господарстві селяни-наймити вирощували овочі.Одного разу Нечаєв,щоб розширити свої посівні землі пішов на такі хитрощі.Він запросив до свого маєтку селян сіл Новопавлівки і Червоногригорівки.Приготував для них самогон та вареники.При розмові він запропонував віддати йому вільні землі, які знаходилися між їх селами.Але поставив таку умову: кожен із присутніх кине шапку,як дійде до шапки вип”є чарчину горілки та закусить вареникомПогодилися чоловіки.По черзі вони кидали шапки, пили горілку та їли вареники.Та так розохотилися, все кидали та кидали шапку.Так і дісталася за чверть горілки та макітру вареників вилика площа землі Нечаєву.
Деякі селяни наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття займали для себе вільні землі, де утворювались хутори у степах.Кожен хутір мав свою назву: Лиман, Собачівка, Стрілка, Довгалівка та інші. А називали їх так люди з різних причин.
Історія заснування сіл Мусіївка,Придніпровське та селища Кам”янське
В 1896 році на березі річки Черва поселився селянин по прізвищу Мусій. Річка була багата на рибу.Водилися в ній величезних розмірів соми, щуки, коропи, лящі та інші.Селянин рибу солив, в’ялив та возив на ярмарок до м.Нікополя.Поступово до нього приєднувалися інші селяни, обживалися на новому місці.Займалися землеробством, риболовством, а деякі працювали на родовищі граніту. Поселення взяло назву Мусіївка, іменем першого поселенця. Його донька ще й зараз проживає на околиці села, в збудованій батьком хатинці. До цього часу більшість мешканців села займається риболовством.Перша вулиця,на якій жив дід Мусій, вже в радянські часи була названа Ульянівська.Саме на цій вулиці проживають найстаріші люди села.Розбудовувалось село поступово,деякі вулиці з”явилися лише декілька десятиліть тому.Всього їх на сьогоднішній день-8. Село не має базового підприємства.Воно розташоване на попережжі Каховського водосховища Мешканці села працюють на Новопавлівському гранітному кар”єрі, “ДП “Агро-Аврора”, на підприємствах,організаціях м.Нікополя , ближніх сіл Придніпровське та Кам”янське ,що роз”єднує їх залізнична колія та річка Кам”янка. Село Має сучасний вигляд.Газифіковано в 1981 році.Продовжує розростатись.З”являються нові вулиці-з1990 року: 40 років Перемоги, ім.І.Сірка, Прибережна, Вишнева,Каштанова.
Коли діяв перевіз Микити через Дніпро, один селянин по прізвищу Довгаль, організував свою переправу на човнах через Дніпро.Отож від того прізвища і стало називатись село Довгалівка.Пізніше біля хати Довгаля стали з”являтися будівлі, так званих вільних матросів, які були в резерві царського російського військового флоту.Йшли роки,з”являлися нові
села на побережжі річки Дніпро та його притоках: Лапинка Сулицьке, Олексіївка, Капулівка, Покровське, Шолохове.Зростало містечко Нікополь, яке до революції 1917 року вважалося кулацьким.Великого значення для розвитку промисловості, мали копальні по добутку марганця, граніта, а також будівництво залізниці, яка стала діяти у 1903 році, а на станції Нікополь утворилось паровозне депо.
З цього часу “кустарним” методом добувався граніт.Його родовища були відкриті ще в ХУІ ст. за 7 км. від м.Нікополя.Якраз в ті часи запорізький козак Микита Циган збудував з місцевого каміння причал для перевезення зерна через Дніпро.Коли він будував причал,щоб перевизити зерно з правого на лівий берег Дніпра, йому необхідно було укріпити під”їзди.Так і знайшов він кам”яні “голови”.Вони підносилися на схилі, вимиті водами бурхливої річки Кам”янки. Микита розводив вогнище,накаляв каміння, а потім лив на нього воду.Коли камяння тріскалося, в хід пускав кайло та лом. Подріблений бут перевозили до причалу возом, запрягаючи в нього дві пари круторогих волів.Анатологічним методом діяв і поміщик Нечаєв.А в середині ХІХ ст. поміщик Нечаєв використовував граніт для фундаменту церкви,яку він збудував в м.Нікополі.”.В 1902 році, назву кар”єру було надано Новопавлівський, від назви найближчого поселення Новопавлівка. В 1928 році регулярне добування граніта було розпочато трестом “Укрбуд”.Граніт використовували для дорожнього та промислового будівництва м.Нікополя та частково вивозили за його межі. Цього ж року його розпочали використовувати для будівництва залізничної колії Запоріжжя-Кривий Ріг та будівництва виробничих корпусів Південнотрубного заводу та Машинобудівного заводу ім.Леніна.
В 1930 році експлуатацію родовища розпочав трест “Нікопольбуд”.В період німецько-фашистської окупації все кар”єрне господарство було зруйновано та знищено. І тільки в 1946 році спорудження кар”єру(кам”яно-роздріблювальний завод, бункерна естакада) були відбудовані.Добування каміння проводилось за допомогою мілкого пневматичного буріння та підривних робіт .Роботи проводились на одному робочому горизонті..Видобуваний граніт вручну грузили в копелавські вагонетки місткістю 0,5 м.куб.та відкочували їх до 3-х однокінцевих підйомників по яким ці вагонетки подавались на рівень приймальної площадки дробильного заводу. З 1949 року на розробці родовища граніту працювали ув”язнені,які відбували покарання за скоєні злочини.Проживали вони спочатку в палатках.Поступово ними були збудовані з чистого граніту 2 бараки –карцери для проживання , столова, один житловий цегляний будинок для адміністрації лагеря. До вересня місяця 1952 року ув”язнені працювали на кар”єрі.Вже пізніше бараки та будинок адміністрації були реконструйовані під житлові будинки № 1,2 та 3, а приміщення столови під клуб.
1953 рік. Починається створення Каховського водойщима. Гинуть вікові плавні з їхньою неповторною флорою та фауною.Гине Дніпро.Заливається водою знаменитий Великий Луг,оспіваний запорізькими козаками.Ліва частина села Новопавлівки ,за проектом ,підлягає затопленню.Покидають люди свої оселі,землі.Працюючі на Новопавлівському кар”єрі, будують хати поблизу кар”єру , утворилося селище Кам”янське. Одночасно будувались чотири вулиці,які мали назву “Паралельна”, так і називали їх “Паралельна-1”, “Паралельна-2” і т.д.Перша “Паралельна” вже пізніше була названа Дніпропетровська.До 1961 року село відносилось до Менжинської сільської ради.Троє із в”язнів,після відбуття терміну покарання, повертаються на проживання та роботу в село.За період розроблення родовища Новопавлівський гранітний кар”єр переходив від одного підпорядкування до іншого, а в листопаді 1955 року став самостійним підприємством.З введенням в експлуатацію кам”яно-роздріблювального заводу №1 потужність кар”єру зросла з 100 до 800 м.куб. граніта за одну зміну. В цьому ж році була здан магазин, пошта , в експлуатацію збудована восимирічна школа, до цього часу діти навчалится в одній із хат жителів села.
В зв”язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції промислові та житлові об”єкти міст Нікополь, Марганець та Орджонікідзенеобхідно було захистити дамбами від затоплення, і вся продукція Новопавлівського гранітного кар”єру направлялась на їх спорудження.
В кінці 1953 року в селі відкривається дитячі ясла, завідувала ними Проценко Олена Петрівна.Дитячі ясла відвідувало 25 дітей,віком від 2-х місяців до 7 років. В 1957 році відкривається дитячий садок і дитячі ясла, відвідують діти віком до 4-х років.Всього було 10 чоловік обслуговуючого персоналу.З дітьми працювали люди з медичною освітою. В 1964 році дитячі ясла і дитячий садок об”єднуються.Завідуючою стає Міхнюк Віра Яківна.Кількість дітей в селі збільшується.Це примусило відкрити ще 2 садкові групи- молодшу і середню.Вони розмістилися в житловому будинку №3.В 1966 році при допомозі адміністрації Новопавлівського гранітного кар”єру було збудовано приміщення для ясельної групи та в 1976 році вже типове приміщення на 50 місць.Відвідувало вікові групи -підготовчої та старшої 60 дітей .
В 1962 році відкрито Кам”янський ФАП. Для надання медичної допомоги населенню. Призначено завідуючим Коваль Віктора Олексійовича, який пропрацював на займаній посаді до 1999 року.
В 1971 році на кар”єрі здано в експлуатацію кам”яно-роздріблювальний завод №2.Рекордний рівень виробництва щебня був досягнутий в 1989 році.Він складав 12831,8 тис.м.куб.Село продовжувало розростатись, з”являлися нові багатоповерхові будинки, індивідуальні житлові .
В 1994 році збудована нова сучасна загальноосвітня школа на 700 місць.
В складній ситуації перебував кар”єр в 1991 році.В листопаді 1996 року державне підприємство стало акціонерним товариством.Кризові явища, які відбувалися в промисловості,будівництві та взагалом в економіці України, відбилися на життєдіяльності ВАТ “Новопавлівський гранітний кар”єр” – до 2000 року підприємство було на грані банкрутства.Але після виборів нового правління, та в результаті кардинальних мір,які були прийняті в цілях відродження кар”єру, головою спостережної ради В.М.Ченським та головою правління кандидатом технічних наук А.Г.Саакяном, виробництво продукції знову набирало темпи.
Підвищений попит на продукцію кар”єру пояснюється її високою якістю.По санітарно-радіаційним характеристикам вона відповідає першій будівельниій групі.При визначені якості показників продукції кар”єру важливу роль відіграє той факт, що вся вона промивається водоюРезультатом правильності вибраного керівництвом курсу - є вручення підприємству в 2001 році нагороди тісячоліття-Золотого призу Європи” За якість”.Славиться підприємство трудовими династіями, мешканцями села Кам”янське: Кіщик, Зуєви, Забуги, Крючек,Доброродні, Огієнки, Овдієнко ,. Прозорови та багато інших .
Минуле людини береться до уваги лише тоді,коли воно має продовження.Тільки тоді прожиті літа відчуваються ,як крила,коли живеш справжнім людським життям,віддаєш себе світові щедро і сповна.”У кожного своя доля і свій шлях”- писав поет Шевченко.Тяжка доля уже з дитинства склалася у нашого земляка-жителя села Кам”янське, ветерана війни, праці, педагога,історика-краєзнавця, автора багатьох книг Грибовського Володимира Григоровича.
З чотирнадцяти років, з травня 1942 року він уже був на фронті. Випробуючи біль підступу від крутих берегів Донця до бурного Терека в передгір”ї Кавказу, він відчув і радість перемоги під Моздоком, розмотував лінію зв”язку від СП до КП ( від спостережного пункту до командного), в плавнях Кубані, звільнуючи Тамань, Керч.
Поранення, контузія, госпіталь знову служба в Радянській Армії і після війни 1948 року,” був списаний підчисту ” інвалідом війні у віцідвадцяти років.Але життя не списало.Вижив.Навчався, трудився, навчав інших.Рука тягнулася до пера.
На Нікопольщині Володимир Григорович прожив більше 35 років.З 1968 року він очолив Нікопольську районну організацію Охорони пам”ятників.Працював в архівах, в наукових експедиціях, зустрічі з цікавими людьми дали йому можливість видати історико-краєзнавчий нарис “Біля моря Каховського”, в 1996 році вийшов поетичний збірник “З криниці пам”яті” ,п”єса “Вони не скорились”,присвячена Покровським підпільникам в роки війни.На сторінках місцевих газет друкувались його вірші, статті, нариси про історію рідного краю.Він був засновником музею колгоспу “Аврора”. Розпочату ним справу продовжує його син Грибовський Владислав Володимирович
Наприкінці ХІХ століття у нашу місцевість приїздили революціонери-марксисти.Вони розповідали шахтарям,зализничникам і селянам про марксистські ідеї.У період виходу газети “Іскра” революціонери доставляли газету на Нікопольщину і читали їх робітникам та селянам.
У жовтні 1920 року була повністю встановлена Радянська влада на Нікопольщині. Уже в зимовий період 1920-1921 років у селі Новопавлівка стали діяти комсомольська організація.Першими комсомольцями були Юхно Юхим, Чухаленко Юхим, Федоров Олексій, Ляшенко Микита, Воробйов Яків, Овдієнко Федір.
1922 рік. Закінчилася громадянська війна.Земля чекала своїх господарів.Біднота та малоземельні селяни стали добровільно об”єднуватись в невеликі колективи по спільній обробці землі (СОЗ І).Кілька селян з Новопавлівки та Довгалівки створили перші сільгоспартілі “Червоний хлібороб”,”Незаможник”, “Орач”, “Зелена долина”, ім.Шевченка та інші.Вони одержали землю колишнього відомого землевласника Нечаєва.Найбільше сильною та активною була артіль “Незаможник”- у майбутньому “Аврора”.І.О. Ткаченко (один з організаторів СОЗ Ів) пізніше писав у своїй книзі “Супряга”: “Восени 1922 року в колишньому Нікопольському повіті на Катеринославщині 57 бідняцьких господарств мали 35 корів і ні однієї коняки.Вони організувалисися в артіль “Незаможник”, запрягали корів і посіяли 250 десятин озимини, яка у 1923 році дала врожай 80 пудів з десятини...І вже в цьому році була нагороджена Перехідним Червоним Прапором ВУЦКВ ( уряду України).”
1929 рік- рік початок масової колективізації.На базі артілі утворюються великі господарства-колгоспи.На загальних зборах “Незаможника”, весною 1930 року, колишній матрос Данило Бутько запропонував перемейнування колгоспу на честь легендарного крейсера “Аврора”.Морякам “Аврори” надіслана вітальна телеграма.З того часу почалася дружба двох колективів-морської і “сухопутної “Аврор”...
Колективізація проходила у складних умовах.Заможні селяни відмовлялися від колгоспів.Їх “розкулькулювали”,арештовували і відправляли сім”ями до Сибіру.Серед них були Пастухов Федір та його син Гаврило, Іваг Гармаш, Сергій Ступак, Федір Сарана, Шпонька та інші.Пережили й страшений голодомор 1933 року.Процес колективізації значно послабив сільськогосподарське виробництво.Колгоспи були вигідні державі, бо закупні ціни на продукцію були дуже низькими.На кожен двір накладалися податки.Значна частина селян не витримала тиску, пішла у мцсто на будівництво трубного заводу, або на “Дніпробуд”.
Не дивлячись на труднощі, колгоспи міцніли.Держава допомогала через утворені у 1929 р. МТС.Нікопольска МТС забезпечувала колгоспи технікою, готувала кадри механізаторів.Перший випуск трактористів відбувся у 1930 році, серед них був і наш колгоспник -земляк Андрій Зуєв, який в майбутньому стане відомим на Україні бригадиром.
На початку тридцятих років слава про трудові діла тодішньої сільгоспартілі “Аврора” далеко полинула за межі Нікопольщини.Про Довгалівку, де знаходівся колгосп, та й про саму артіль все частіше згадувалось на сторінках газет.Тож і не дивно, що це господарство привертало увагу не тільки сільськогосподарських чспеціалістів, котрі приїздили сюди, щоб запозичити досвід, але й літераторів і мимтців, які прагнули оспівати діяння знаменитої сільгоспартілі.
Познайомитися ближче з прославленим колгоспом, з його людьми- таку мету поставила перед собою бригоада письменників і митців з журналу “Всесвіт”.До артілі з Києва прибули прозаїк Павло Лісовий , поет Михайло Бірюков, композитор Костянтин Богуславський і фотокореспондент Євген Аукштікальніс.Зустрічі з хліборобами збагатили художню палітру майстрів слова, музики, фотографії.
Через деякий час після цих зустрічей з ніковольськими хліборобами Михайло Бірюков опублікував у журналі “Всесвіт” розгорнутий нарис “Аврора”, в якому розповідалось про народження і становлення колективного господарства на півдні України.А ще раніше, у дні перебування в колгоспі ,Михайло Бірюков та композитор Костянтин Богуславський створили пісню “Веселий край”, присвячену сільгоспартілі “Аврора”.
Ось слова цієї пісні:
Ген-ген лягли лани “Аврори”.
Озима в руна вже пішла,
Колгоспна доля замашна.
Оремо ловко, добре сієм,
Пісень завзяття б”є луна.
Оремо, сієм колективно,
Ще й на колгоспівських ланах.
Шумлять снопи,гудуть мотори,
Здали державі, є й собі.
11
Молотить весело “Аврора”,
В цей рік – багаті трудодні.
Сміється сонце,сяють зорі,
Струною ліг широкий шлях.
Веселий край, лани “Аврори”,-
Колгоспна доля замашна.
Роками не сходила з репертуару колгоспної художньої самодіяльності ця пісня.Вона звучала вечорами на вулицях, де збиралася та гуляла молодь Довгалівки.
У передвоєні роки скрізь панував трудовий ентузіазм, особливо серед молоді.Передовики нагороджувалися орденами, або цінними подарунками.Колгосп був тричі учасником ВДНГ у Москві.
1941 рік. Почалася війна.Відбувається евакуація колгоспного майна, скотини в Калмикію.Це був жахливий шлях.Просувалися тільки вночі, бо ворожі літаки розстрілювали гурти.Хто з біженців потрапив у полон, хто загинув у дорозі, хто пішов на фронт.Не багато повернулося з них додому.Жах війни, розруху,голод,холод все витримали наші попередники.Колгосп розтягли, зруйнували.Поля були заміновані.З великою радістю чекали своїх визводителів.Вони прийшли 8 лютого 1944 року.На третій день вже відбулися колгоспні збори.Обирали прапвління колгоспу.
У довоєнні та післявоєнні роки у с.Новопавлівка та с.Довгалівка крім “Аврори”, існували колгоспи ім.Ворошилова та “Кагановича”.які пізніше об”єдналися з “Авророю”.
На підвищеному полі в 1953 році починається забудова села Придніпровське.А люди довго називали його “Нехотіловка”. З великою неохотою переселялися із затоплених Каховським «рукотворним
морем « вулиць Новопавлівки в степ,який тільки й прикрашали,що скіфські кургани.До речі,один з них знаходиться на місці,де стоїть сучвсна контора господарства.Першою вулицею в селі стала вул.Дніпростроївська .В нове село переносяться садиби колгоспів ім.Кагановича, та ім.Ворошилова,які об”єднуються в один колгос “Придніпровський”, а колгосп “Аврора” приєднує колгосп ім.Чкалова, що залишався на старому подвір”ї.І тільки в 1959 р.з”єднується з “Придніпровським”.Об”єднаний колгосп “Придніпровський “ взяв назву –“Аврора” (з 1982 р.-імені Крейсера “Аврора”)..Робочих рук не вистачало,працювали в основному люди похилого віку,молодь віддавала перевагу металургійним заводам.Доводилося запрошувати на роботу селян із західних областей України.Більшість іх так і залишилася в Придніпровському,створивши свої сім”ї,народивши дітей. В 1957 році заснований Придніпровський фельдшерсько-акушерський пункт,Першою завідуючою Паршина Тамара Михайлівна.ФАП займан лише одну кімнату.В 1961 році ФАП перевели в нове приміщення.
У 1959 р. після реорганізації Нікопольської МТС, утворюються рільничі бригади: №1-бригадир Бабич М.П., №2 –Зуєв А.А., №3-Сандул І.С.П”ятидесяті роки, це роки нового організаційного періоду, роки новобудов колгоспу, це пошуки спеціалізації та інтенсифікації виробництва.В той час вирощували бавовнник,виноград, , розводили шовкунів,займалися бджолярством, птахарством,вівчарством,сіяли хліб, садили городину.В “Аврорі” вирощували найбільші в районі врожаї.До села Придніпровського почали охоче їхати люди.Заяви щодо прийняття в члени колгоспу розглядалися на засіданні партійного бюро.
Напочатку шестидесятих років колгосп спеціалізується на по виробництву м”яса,молока.Широкого розмаху набирає меліорація під керівництвом Середняка М.А., це дало можливість значно підвищити врожайність.Велику науково-дослідницьку роботу проводила агрономічна служба під керівництвом Заслуженого агронома України Василя Михайловича Виноходова.
Якось тодішній голова колгоспу Іван Толошний викликав уже заступника голови господарства,секретаря партійної організації Василя Виноходова і поставив перед ним завдання: впродовж року збудувапти для односельців клуб.Василь Михайлович ліс дістав аж у Калінінській області,саман для перестінок робили на масці.Через рік село прикрасив новенький клуб.Беручи участь в художній самодіяльності,проводячи колгоспні вечори відпочинку,люди не забували пордякувати йому, Василю. Михайловичу.
6 жовтня 2006 року Василь Михайлович пішов з життя.Він був визнанною людиною на селі.Хоча і на його трудовому шляху, ( через його ж таки принциповість) часто-густо зростав колючий терен.Проте подяк було більше- за звитягу,відданність справі та стійку громадську мораль.Цього Василь Михайлович вчив не лише своїх дітей , а й молодь села.Багато його учнів знайшли гідну стежку в житті.Сімнадцятирічним дівчиськом прийшла до нього Марія Прокопенко,яка до цього часу працює в господарстві агрономом.Олексій Стаценко вже сам став керівником господарства-очолює ТОВ “Придніпровський”.І скільки їх таких хто завдячує Василю Михайловичу Виноходову своєю долею.Бувши на заслуженному відпочинку він продовжував вести активну громадську діяльність-очолював раду ветеранів Придніпровської сільської ради.
Тепер уже його син Анатолій Васильович- - став провідним спеціалістом у господарстві, авторитетною на селі людиною.То також талант зберегти в собі все краще, що дали батьки.
Після Івана Толошного колгосп очолив Василь Пахомовський,при якому в “Аврорі” активно розвивалася нова на той час галузь тваринництва -промислове свинарство.У власність колгоспу перейшов і міжколгоснпний свиновідгодівельний комплекс.
За високі показники по виробництву молока та м”яса колгосп у 1966 році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.Пізніше голова колгоспу В.І.Пахомовський та оператор СОК М.В.Семенова удостоєні звання-Героя Соціалістичної праці.
У створені кормової бази велика заслуга належить бригадирам рільничих бригад Г.М.Долі,В.М.Смірнову та їх помічникам Кавалеру В.Л. та Овдієнко М.І.
В 1965 році в селі збудовано за кошти “Аврори” дитячий садок.До дитячого садка дітей , з різних виробничих підрозділів підвозив, автобус. Ясла-садок працював цілодобово.
1 листопада 1966 року - історична дата для жителів Придніпровська.
В селі з’явилась нова красуня - десятилітка, яка започаткувала навчання сільської молоді. Кошти колгоспу “Аврора” та наполеглива турбота керівників –однодумців: Пахомовського В.І. - голови колгоспу “Аврора”, Кікоть М.В. – заступника голови райвиконкому, Передерій В.І. - завідувача райво, Дробот М.Т. – голови Придніпровської сільської ради сприяли швидкому будівництву школи.
Минуло чотири десятиліття... Малиновий дзвоник та гомін школярів в коридорах школи - це найвища оцінка турботі людей і вдячність від прийдешніх поколінь.
Творчість та енергію педагогічного колективу надихав на прекрасні здобутки її перший директор Турченко М.І. Естафету свого попередника підхопив і продовжує молодий, енергійний випускник школи Ю.В.Кавалер. Кістяк молодого педагогічного колективу Придніпровської СЗОШ на 51% складають колишні випускники школи.
За час функціонування школи з її стін випущено 974 випускники. З них із золотою медаллю - 35, срібною медаллю - 15. Закінчило ВНЗ - 314 випускників, більшість технікуми та ПТУ.
В 1977 році за кошти колгоспу розпочалося будівництво котеджів для колгоспників по вул.Механізаторів.
1980 рік пішов з життя Пахомовський В.І.Це була чуйна людина,вмілий організатор, вихователь і випробувач,Герой Соціалістичної праці,Заслужений працівник сільського господарства. В 1982 році його іменем названа одна з вулиць села.
В 1980 році головою колгоспу обирається головний інженер В.О.Меньшов-людина з великими організаторськими здібностями.У 1990 році він обирається депутатом Верховної Ради України.Індустріалізація сільськогосподарського виробництва,зміцнення економіки колгоспу, підвищення добробуту трудівників,надальший благоустрій села-характерна риса діяльності правління колгоспу , а тепер агроформування “ДП Агро-Аврора” під керівництвом А.І.Помазанського.
За весь час діяльності колгосп був флагманом у виробництві сільськогосподарської продукції.Славилось і славиться господарство своїми трудівниками.Троє аврорівців були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці,дев”ять колгоспників нагороджені Орденами Леніна. Вісім чоловік нагороджено Орденами Жовтневої Революції,тридцять вісім аврорівців є кавалерами Ордену Трудового Червоного Прапору. Вшанованими людьми та прикладом для молоді є: Герой Соціалістичної Праці Семенова М.В.,кавалер Ордена Леніна,відомий на всю державу дояр ДЯДЮРА Г.І. , механізатори : Янковий М,Т.,Орловський П.І., З них, генеральний директор ДП“Агро-Аврора” Помазанський Андрій Іванович,який нагороджений :Орденами трудового Червоного прапора,(1973р.),.Знак Пошани-(1981р),Дружби народнів-(1986р)., Жовтневої революції –(1991р.), Знак пошани міністерства аграрної політики-(2001), За заслуги ІІ –(2001р.) та ІІІ (1998) ступені, Відзнака голови облдержадміністрації “За розвиток регіону” (2000), Міжнародна нагорода “Золотий меркурій” (2005 р.,) “” ТОП –Менеджер”-2005р., Орден Сократа-(2005 р.,) За заслуги І ступеня –(2006р).
За весь період існування сільськогосподарського підприємства ,селяни на практиці довели силу колективної праці.Господарство збережено.Воно йшло завжди в перших рядах новаторів та раціоналізаторів.Тісна дружба з науковцям дозволяла аврорівцям упевнено дивитися в застрашній день.
Людський фактор у рентабельності кожної із галузей-вочевидь.Люди прагнуть до кращого життя.Стрункі зелені вулиці всі заасфальтовані, чепурні добротні будинки не схожі один на одного всі газифіковані, та побудовані зі смаком господарства в стилі неповторної народної архітектури.Назва прерших вулиць –Дніпростроївська, Каховська( село Придніпровське), Дніпропетровська, Набережна ( с.Кам”янське) , Ульянівська ,Підстепна( с.Мусіївка) - це данина історії.Села мають свої традиції.Щороку в золото-багряді дні найбагатшої пори року , осені, традиційно відзначається День села.В 1987 році на святкування Дня села були запрошені Народні артисти України Д.Гнатюк та А.Литвинов.На святі Дня села в 1987 року урочисто була відкрита пам’ятна дошка до Дня заснування села Придніпровське.
Відображення соціально-демографічної характеристики територіальної громади \статистичні дані\ станом на 01.01.2018 рік
загальна чисельність населення – 5329 чол.
с.Придніпровське –2226 чол.
с.Мусіївка – 589 чол.
с.Кам”янське- 2514 чол.
Адміністративно-територіальний устрій
кількість сіл: 3
загальна площа-381 га ,
віддаленість від районного центру- 8 км.
Об”єкти соціальної інфраструктури населених пунктів::
Село Придніпровське:
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст.
Дошкільний навчальний заклад(ясла-садок) «Теремок»
Будинок культури
сільська бібліотека
Продовольчі магазини- 3
Продовольчі кіоски – 7
Громадське харчування\кафе,бар, ресторан)-5
Амбулаторія загальної практики сімейної медицини -1
Аптека-2
Село Мусіївка:
Продовольчі магазини – 2
Кафе –1
Селище Кам”янське:
Загальноосвітня школа І-ІІІ ст.
Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) «Веселка»
Сільська бібліотека
Продовольчі магазини: 6
Громадське харчування \кафе,бар,ресторан\ -4
ПерукарнІ –2
Майстерня по ремонту та пошиву одягу –1
Амбулаторія загальної практики сімейної медицини -1
Аптека-1
Комунальні підприємтва :
Сще Кам’янське «ЕКО-СЕРВІС»
Село Придніпровське – «ДНІПРО»
Поштові відділення в с. Придніпровське та сще.Кам”янське
Відділення ощадбанку № 7898 в с. Придніпровське та сще.Кам”янське
Відділення АТС в с.Придніпровське та сще Кам”янське
Підвищення життєвого рівня населення Придніпровського старостинського округу ,припинення негативних процесів у соціальній сфері села,досягнення позитивних зрушень у забезпечені життєдіяльності сільського населення - це основні завдання діяльності Червоногригорівської селищної ради, керівників підприємств та організацій розташованих на її території.